Згадав ще одну ментальну пастку, яка довго заважала мені жити: синдром Маклауда.

Коли ти плануєш виходячи не з найближчого майбутнього, а робиш якісь “глобальні” плани років на 10-20.

Наприклад: “Ось зараз я роблю сервіс, кількість клієнтів якого збільшується на 10 в місяць. Через 10 років це буде 1200 чоловік, ось тоді і заживемо!”

На практиці такий макклаудизм закінчувався однаково: через 2-3 місяці ти розумієш, що “майбутнє” – воно коли то “в майбутньому”. А їсти – хочеться саме зараз. І грошові проблеми разом з проблемами повільного зростання проявляються саме зараз, а не в абстрактному майбутньому.

Глобальні плани і перспектива гарні у вигляді приємний бонус до поточних досягненням, але не як заміна цього. Не “в майбутньому буде багато клієнтів”, а “зараз у нас хороший дохід, і з часом він буде тільки рости.”

І, коли я бачу стартапи, збиткові зі старту, я з великою ймовірністю можу передбачити їх долю. Якби мені давали за це гроші, я б вже був мільйонером 🙂

Зараз в коментарях набіжить натовп народу з прикладами збиткових зі старту, але тепер прибуткових, стартапів. В якості “терапії” рекомендую задуматися про те, що ми дізнаємося тільки про історії успіху. А лузери рідко розповідають про себе.

І “маклаудизм” страшний навіть не тим, що стартап буде провальним. А тим, що він забирає кращі роки життя у своєї жертви. Ті роки, які вже не повернеш.